Українська мова

Українська мова — східнослов'янська мова, входить до однієї підгрупи з білоруською та російською. Письмом українська схожа на ці дві мови, але має декілька особливостей. Історично білоруська та українська мови походять з давньоруської або давньоукраїнської мови.

Від 1991 р. в незалежній Україні українська мова є єдиною державною (за останнім переписом, відсоток осіб, що вважають українську за свою рідну мову, зріс до 67 %, тоді як відсоток тих, які вважають рідною російську, зменшився до 24 %). Мови меншин, включно з російською, можна використовувати на місцевому рівні. Багато етнічних росіян виїхало до Росії з економічних причин, у змішаних російсько-українських сім'ях себе переважно визначають за українців. Систему освіти в Україні було перебудовано з напівукраїнської на переважно українську. Поступово, хоч і повільно, збільшується роль української в ЗМІ та в діловій сфері.

Історія походження та становлення української мови до сьогодення є об'єктом гострих суперечок, як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважав брак державної незалежності України. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX століття, коли українська мова розглядалась як «малороський діалект» російської мови. Окремі росіяни дотримуються подібних поглядів на українську мову до сих пір.

Радянську історіографію було побудовано на ідеології трьох братерських народів — російського, українського та білоруського. Радянські науковці були схильні визнавати різницю між українською та російською лише в пізніший період, від XIV століття та пов'язували становлення української та білоруської мови із впливом польської. Натомість українські науковці відзначають різницю між мовами Галичини-Волині та Новгорода-Суздаля до 1100 р. З цим погоджуються деякі європейські та американські мовознавці. Роз'єднання ж білоруської та української мови відносять до періоду входження Руси українських та білоруських земель до Польсько-Литовського князівства.

Прадавня історія

Попри полеміку, що точиться навколо національної гордості та імперського мислення, незаперечним підґрунтям для етно-лінгвістичного розуміння походження української мови є постійна наявність слов'янських поселень на теренах України. Прабатьківщину слов'ян досі з цілковитою точністю не визначено, але археологічні та лінгвістичні дані свідчать про те, що вона, вірогідно, займала простори Східної Європи від Вісли і Одера до Дніпра. Таким чином значна частина сучасної України були частиною прабатьківщини слов'ян узагалі.

Наука встановила, що всі слов'янські мови постали з т. зв. праслов'янської мови, яка виділилася з мови індоєвропейської. До VI століття окремі східнослов'янські елементи вже забезпечили слов'янську ідентичність цивілізації антів . Переселення слов'ян на захід та південь у VI-VII століттях призводить до поділу первісно єдиної спільнослов'янської мови на три підгрупи — східнослов'янську, західнослов'янську та південнослов'янську.

Мова східнослов'янських племен

Східнослов’янські племена — поляни, древляни, дуліби, волиняни (бужани), угличі (уличі), тиверці, білі хорвати, сіверяни, дреговичі, кривичі, словени, в'ятичі, радимичі — мали спільну в своїй основі мову, яка, однак, розпадалася на племінні діалекти. Сукупність цих говірок утворювала східнослов'янський мовний масив, або давньоруську мову. Зважаючи на постійні контакти між східнослов'янськими племенами, можна припускати можливість змішування їхніх говірок. Проте були, принаймні, три фонетичні риси, які чітко відділяли північносхіднослов'янські племена від південносхіднослов'янських: наявність [g] на півночі, якому на півдні відповідає звук [h], протиставлення палаталізованих приголосних перед [е] на півночі непалаталізованим на півдні і акання у ненаголошеній позиції на півночі. Достовірно можна твердити, що південносхіднослов'ян. племена — поляни, деревляни, сіверяни, угличі, тиверці, волиняни — не знали [g], у них було відсутнє акання і, ймовірно, палаталізація приголосних перед [е]. Що ж до північносхіднослов'ян. племен, то, мабуть, деяким з них були властиві всі три фонетичні риси, а деяким тільки окремі. Відомим прикладом такого поділу на північ і південь близько 1200 р. є епічна поема «Слово о полку Ігоревім», у якому бачимо питомі південноруські риси, наприклад.

Київська Русь і Галицько-Волинське Князівство

У VIII — IX століттях Південносхіднослов'янські племена об'єдналися у першу східнослов'янську державу — Київську Русь. Епоха Руси є предметом певних мовознавчих суперечок, бо мова літературна була де більшою, де меншою мірою старослов'янською. Натомість більшість юридичних документів на Русі писали східнослов'янською мовою (центр розповсюдження якої перебував натоді в Києві). Літературні пам'ятки Русі засвідчують значне розходження між давньою російською та руською формою української мови вже в часи Русі.

Після Київської Руси: Литва, Польща, Московія, Росія, Австро-Угорщина

Після занепаду Галицько-Волинського Князівства українці потрапили під владу Литви, а згодом — Польщі. Характерною особливістю литовського панування була місцева адміністративна й мовна автономія. Пізніше польське панування спричинило більшу асиміляцію. Польська мова дуже впливала на українську, польсько-литовська доба стала кульмінацією розвитку українсько-польських мовних контактів.

Українська культура й мова пережила розквіт у 16-ому сторіччі й першій половині 17-го, коли Україна була частиною Польсько-Литовського Князівства (за найвидатнішу культурну подію того часу слід уважати заснування митрополитом Петром Могилою Києво-Могилянської академії). Українська була також офіційною мовою українських провінцій Королівства Польського. Після воєн Хмельницького, за часів т.з. Руїни, українська культура занепала. Відповідно, на землях, що входили до складу Польщі, тривало спольщення, а на землях, що ввійшли до Росії — зросійщення. Так само на Буковині тривала румунізація, а часто й германізація, а на Закарпатті — мадяризація.

Після поділу Польщі друкувати українські книжки при російському цареві Олександрі II було заборонено (Емський указ). Це вповільнило розвиток української мови. У той самий час в Галичині українську широко використовували в освіті та справництві.